Найцікавіші записи

Розвиток промисловості українців і формування робітничого класу в період капіталізму
Етнографія - Народи Європейської частини колишнього СРСР

Розвиток промисловості на Україні почалося, як і в Росії в цілому, задовго до реформи 1861 р. Вже у другій половині XVI - першій половині XVII ст. відбувався процес перетворення ремесла у товарне виробництво і зародження передумов мануфактури, росли елементи товарності в сільському господарстві. Значний вплив на подальший розвиток промисловості в умовах феодально-кріпосницьких виробничих відносин надало возз'єднання України з Росією (1654 р.). На Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися сільські промисли і ремесла, зростали міста, розширювався внутрішній риноц, виникали мануфактури. На існували в той час поміщицьких мануфактурних підприємствах, що охоплюють в першу чергу такі галузі, як суконна, скляна, паперова, тютюнова, шкіряна, застосовувався переважно ручна праця кріпосних селян. Найбільш великими з них були Охтирська тютюнова фабрика (1718), Почепської Парус-полотняна (1726), Путивль-ська і Таганчанская сукняні (20-ті роки XVIII в.). Поряд з промисловими підприємствами, що належали поміщикам, все частіше з'являлися казенні (Шосткинський пороховий завод в 30-х роках і в кінці XVIII ст. - Кременчуцький збройовий та Луганський ливарні заводи, Катеринославська суконна мануфактура, Київський арсенал, верфі в Херсоні та Миколаєві та ін ). Незважаючи на кріпосницьку систему, народжувалася буржуазія, використовуючи вільнонаймана праця, поступово зміцнювала свої позиції в тих галузях промисловості, які раніше належали поміщикам; відбувалося поступове витіснення поміщицької мануфактури капіталістичної. В кінці XVIII - першій половині XIX ст. в надрах ще панівної феодально-кріпосницької системи в промисловості і сільському господарстві України спостерігалося помітне розвиток нового капіталістичного укладу. Застосування на фабриках парових двигунів і машин витісняло мануфактуру, в першу чергу поміщицьку з її малопродуктивним кріпаком працею. Так, з 1828 до початку 1861 поміщицькі мануфактури, за своєю чисельністю до того складали 53,8% всіх промислових підприємств, зменшилися майже в 10 разів; в той же час число фабрик з вільнонайманим працею відповідно збільшилася з 46,2% до 94 , 2%. Якщо наймані робітники у 1828 р. становили 25,6% загального числа робітників, то до початку 1861 р. їх було вже 73,7%.

Розвиток основних галузей промисловості в кінці XIX - початку XX в.

Після реформи 1861 р. на Україні створилися умови для швидкого розвитку капіталістичної промисловості, особливо вугільної і металургійної. У надзвичайно короткі терміни утворилися спеціалізовані економічні райони, виникали нові галузі промисловості, швидкими темпами зростали міста і промислові центри.

До кінця XIX в. вугільна та металургійна промисловість України вийшла на перше місце за обсягом виробництва, числа робочих і своїм економічним значенням в загальній господарського життя країни. Видобуток кам'яного вугілля в Донбасі становила майже три чверті усього видобутку вугілля в Росії. Україні належало більше половини всієї виплавки чавуну. Темпи розвитку промисловості України були значно вище, ніж в цілому по Росії. Величезне значення для розвитку важкої промисловості України мала розробка залізорудних копалень в Кривому Розі. До початку XX в. видобуток залізної руди досягла майже 157 млн. пудів на рік, збільшившись порівняно з пореформений періодом майже в 156 разів. Швидкому розвитку гірничорудної та металургійної промисловості сприяло посилене залізничне будівництво. Особливо важливе значення мала Катерининська залізниця, побудована в 1884 р. і з'єднала в єдиний капіталістичний розвинений район Донбас і Кривий Ріг. На Україні до 1865 р. не було ні однієї залізниці, а до 1880 р. залізнична мережа вже становила 4834 версти. Щільність залізничної мережі України була однією з найвищих по Російській імперії. Важливу роль у зміцненні економічних зв'язків України грали її морські порти. До початку XX в. за розмірами вантажообігу Одеса займала друге місце в Росії.

У надзвичайно короткі терміни в багатих вугіллям і металом південних українських губерніях виникли найбільші металургійні заводи: Олександрівський (1887), Дніпровський (1889), Гданцівський (1892), дружив-ковський (1894 ), Донецько-Юр'ївський (1895-1896).

В кінці 90-х років почалася виплавка металу на Петровському, Макіївському, Краматорському, «Російський Провіданс», Нікополь-Маріупольському та інших заводах. До кінця XIX в. на Україні налічувалося 15 великих металургійних підприємств. Один за іншим вступали в дію також машинобудівні (в першу чергу транспортні та сільськогосподарські), металообробні, паровозобудівні (у Харкові, Луганську), вагонобудівні (Катеринослав), суднобудівні (Миколаїв), трубопрокатні та інші заводи.

З розвитком капіталізму винятково швидкими темпами розвивалася промисловість, зайнята переробкою сільськогосподарської сировини; всеросійське значення придбали цукрова, борошномельна, маслоробна, винокурна, спирто-горілчана промисловість і т. д. Цукрова промисловість після металургії була на Україні найважливішою історично склалася галуззю. Вона концентрувалася на Правобережжі і частково на Лівобережжі. Перший цукровий завод на Україні (у Канівському повіті) виник у 1822 р., а до початку 90-х років цукрові заводи, використовуючи удосконалену техніку, підвищили проізводство цукру з 1,6 млн. пудів до 20,7 млн. пудів, що становило понад 85% вироблення цукру у всій Росії.

Бурхливо розвивалася промисловість України своїми високими, прибутками приваблювала не тільки російську буржуазію, але й іноземних капіталістів. До початку XX в. з 15 великих металургійних заводів Україні дев'ять належало франко-бельгійським, два - німецьким, один - англійською і тільки три - вітчизняним капіталістам. За рівнем концентрації промисловості до початку XX ст. Україна вийшла на одне з перших місць в Росії. У 1913 р. дев'ять найбільших металургійних заводів України, що складали всього лише 5% від загального числа металургійних заводів Росії, давали понад половину всієї загальноросійської виплавки чавуну і 80% всієї виплавки Південного району. Висока концентрація промисловості призводила до утворення монополістичних об'єднань. Першим з них був синдикат цукрозаводчиків (1887). Монополістичне об'єднання підприємців металургійних заводів «Продамет» (1902) зосереджували в своїх руках контроль над двома третинами виробництва і збуту заліза і сталі всієї країни. Кам'яновугільний синдикат «Продвугілля» (1906) контролював 60% видобутку донецького кам'яного вугілля.

В епоху імперіалізму підйом виробництва змінювався промисловими кризами, коли закривалися заводи, фабрики, зростала кількість безробітних; промислові кризи призводили до розорення дрібних промисловців і посиленню великих. Так, число підприємств на Україні скоротилося з 4368 у 1879 р. до 3776 в 1890 р., тобто на 13,5%, а чисельність робітників збільшилася за той же час на 26,6%. Спочатку XX в. на Україні яскраво проявилися характерні особливості всього імперіалізму Росії, зумовлені існуванням поряд з найбільшими монополіями і високим ступенем концентрації промисловості та робітничого класу, найсильніших пережитків кріпацтва в соціально-економічному ладі країни. В цілому аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції Україна продовжувала залишатися аграрною, відсталою порівняно із Західною Європою країною.

Джерела формування промислового пролетаріату, його положення і революційна боротьба

Промисловий капіталізм створив новий клас промислових робітників, пов'язаних з передовим виробництвом, об'єднаних спільною працею на великих капіталістичних підприємствах.

Україні для забезпечення безперебійної роботи численних великих підприємств протягом короткого терміну потрібні були значні людські ресурси. З 1860 р. до початку XX ст. число промислових робітників на Україні зросла з 86 тис. до 360,2 тис. чоловік. До початку першої світової війни чисельність робітників на Україні ще більше зросла. У 1913 р. в фабрично-заводської промисловості України налічувалося 631,6 тис. робочих. Швидкі темпи розвитку промисловості зумовили своєрідність формування робітничого класу України. Головним джерелом формування робітничого класу було розоряє селянство густонаселених українських губерній (Харківській, Полтавській, Київській та ін) і центрального землеробського району Росії, забезпечуються робочими руками індустріальні центри Півдня, харчову промисловість Правобережжя, порти, рибні промисли і залізні дороги. Таким чином, робітничий клас України формувався в основному за рахунок двох братніх народів-українського і російського і розвивався як складова і невід'ємна частина всього пролетаріату Росії. Українські робітники чисельно переважали в тих галузях промисловості (харчова, залізорудна, керамічна та ін), які розвивалися на Україні протягом десятиліть і мали давні традиції. Усталене ще в процесі формування робітничого класу інтернаціональна єдність українського і російського пролетаріату сприяло взаємному збагаченню культури і побуту братніх народів.

Становище робітничого класу України, як і Росії в цілому, в період капіталізму, і особливо імперіалізму, було дуже важким. Робочий день на капіталістичних підприємствах досягав 13-16 годин; все частіше експлуатувався жіноча і дитяча праця, оплачувану капіталістами значно дешевше.

У 1897 р. в промисловості України працювало 25157 жінок (7,6%) та 49 942 підлітка (15,1%). На капіталістичних підприємствах майже повністю була відсутня техніка безпеки, що призводило до катастроф, пожеж, каліцтв, професійних захворювань. На шахтах часто відбувалися обвали.

Важке соціально-економічне становище робітників посилювалося політичним і національним гнобленням. Царизм і буржуазія перешкоджали об'єднанню робітників різних національностей, їх класової консолідації.

Важке економічне становище та політичний гніт штовхали робітників на боротьбу з експлуататорами. Перші великі виступи робітників відбулися ще на початку XIX ст. (На Луганському ливарному заводі в 1818 р.). З перетворенням робітничого класу в найбільш революційний клас суспільства ця боротьба набувала більш рішучий і організований характер. У 90-ті роки XIX ст. на Україні спостерігався підйом робочого руху. Загальний страйк охопила Крун міста. Ще в 70-х роках в процесі росту страйкової боротьби створилися перші революційні робітничі організації (з них найбільш велика була створена Є. О. Заславським в Одесі - «Південноросійський союз робітників» - в 1875 р. У 80-90-х роках у Харкові і Києві з'явилися перші марксистські гуртки (В. Перазіча, Ю. Мельникова та ін) * С?? Еди робочих грамотність була в цілому вище, ніж серед сільського населення. До кінця XIX в. на Україні налічувалося лише близько половини грамотних робітників.

Ленінські ідеї і революційна практика сприяли зростанню класової і політичної свідомості українського пролетаріату. Велике значення для політичного просвітництва робітничого класу України мала робота на Україні соратників В. І. Леніна: І. В. Бабушкіна, І. X. Лалаянц, В. А. Шелгунова, Г. І. Петровського та ін У організованої боротьби робітників, у підвищенні їхньої свідомості важливу роль відігравала більшовицька преса, зокрема, ленінська «Іскра».

На Україні робітничий рух розвивалося як складова частина загальноросійського соціалістичного робітничого руху, що наочно проявилося в революційних подіях 1905-1907 рр..

Під впливом революційного руху в Росії ширилася боротьба західних українців, які перебували під гнітом Австро-Угорської монархії, за свої політичні і національні права.

В роки столипінської реакції і світової війни, в період Лютневої буржуазно-демократичної революції і підготовки Жовтневої революції робітничий клас України, як і всієї Росії, під керівництвом Комуністичної партії незмінно очолював боротьбу трудящих. Партія з усією силою підкреслювала необхідність єдності дій пролетаріату всіх націй і об'єднання їх з російським пролетаріатом. «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських, - писав В. І. Ленін, - вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови» 1 .