Найцікавіші записи

Болгари: історичний нарис
Етнографія - Народи Зарубіжної Європи

Народна Республіка Болгарія займає північно-східну частину Балканського півострова; її площа дорівнює 110 92 /кв. км. На півночі і північному сході вона межує з Румунською Народною Республікою, на заході - з Югославією, на півдні - з Грецією, на південному сході - з Турецькою республікою, на сході омивається Чорним морем.

У географічному відношенні Болгарія являє собою перехідну область між Східноєвропейської рівниною і Середземномор'ям, про що свідчить не тільки характер її рельєфу, але також клімат, водний режим, грунти і рослинність.

Поверхня цієї невеликої країни різноманітна: 31,5% її площі займають низовини висотою до 200 м над рівнем моря, 35,5% - горбисті простору (висотою від 200 до 500 м) ; 20,5%-височини від 500 до 1000 м заввишки і 12,5% - гори.

У Болгарії виділяється кілька геоморфологічних областей. На південь від Дунаю тягнеться смуга горбистій Дунайської рівнини шириною від 20 до 120 км. Річка Янтра ділить її на дві частини: більш низовинну західну і більш піднесену східну. Далі на південь простягається Старопланінская гірська область.

Балкани (по-болгарськи Стара-Планіна) мають круті і скелясті південні схили, північні схили переходять в систему паралельних гірських ланцюгів невеликої висоти, покритих листяними лісами.

Середня Болгарія охоплює простір між Балканами і Ріло-Родопським масивом. В її межах знаходяться невеликі гірські області {найзначніші з них Вітоша і Средна Гора), міжгірські улоговини і обширна фракійського низовина. Більшу частину Південної Болгарії займає Ріло-Родопский гірський масив з горами Ріла (найвищі на Балканах - 2925 м), Пірін, Родопи. Рівнинні землі тут розташовуються переважно по долинах річок Струма і Місця.

Клімат Болгарії обумовлюється її проміжним географічним положенням між помірно-континентальної і середземноморської кліматичними областями.

Річки Болгарії несуть свої води в Чорне та Егейське моря. Дунай - важлива гідрографічна вісь і єдина судноплавна річка країни. До нього спрямовуються численні притоки зі Стара-Планіни і річка Іськир, яка бере початок у Ріле. В Егейське море впадають Маріца, Струма і Місця.

У багатьох районах Болгарії грунту дуже сприятливі для розвитку землеробства. У Дунайській рівнині переважає чорнозем. У низовинах і долинах між Балканами і Ріло-Родопським масивом поширені багаті перегноєм каштанові і суглинні грунти. У Ріло-Родонской гірської області наявні цінні наносні (делювіальні) грунти, на яких добре росте тютюн. У долинах річок поширені родючі алювіальні грунти.

Рослинний покрив Болгарії дуже різноманітний, що пов'язано з різноманітністю її клімату і рельєфу. Найбільш поширені широколистяні і хвойні види середньоєвропейської і субтропічної флори (дуб, бук, ялина, сосна, ялиця і ін). Ліси займають 32,4% території країни, але тільки менше половини їх мають промислове значення.

Болгарська фауна дуже тісно пов'язана зі східноєвропейською, але сюди проникли і деякі види середземноморських тварин (шакали, змії).

До недавнього часу вважалося, що в Болгарії мало корисних копалин. У Родопах в дуже невеликій кількості добували свинець, цинк, мідь; на захід від Софії - буре вугілля. Геологічні вишукування, проведені в останні роки, виявили великі поклади залізної руди, нафта, нові родовища бурого вугілля, кольорових і рідкісних металів. Природні багатства Болгарії дозволяють їй розвинути важку і хімічну промисловість на власній сировині.

Населення

До кінця 1962 р. в Народній Республіці Болгарії налічувалося 8 млн. 45 тис. жителів. Переважна більшість населення становлять болгари - близько 7 млн. 200 тис. осіб (89%). За межами своєї країни болгари живуть в СРСР (в Українській та Молдавській республіках), в Югославії та деяких інших країнах. У Болгарії живе понад 5 тис. гагаузів. Рідна мова гагаузів-турецький, але вони християни і їх побут майже не відрізняється від побуту оточуючих їх болгар. Останнім часом йде процес злиття гагаузів з болгарської нацією.

У деяких районах Східної Болгарії маються турецькі чи турецько-болгарські села. Турки становлять 8% загального числа жителів країни. Це нащадки турецьких колоністів, а також деякої частини болгар, насильно звернених в іслам і в оточенні турецького населення асимільованих турками. По всій країні дрібними групами розселені цигани (близько 200 тис. осіб). Інші національні групи дуже нечисленні.

Болгарське населення частково зберегло старовинні обласні на-ззанія: «шопи», «рупци» і т. д. Між обласними групами болгар немає ясновираженних кордонів.

Мова та діалекти

Болгарська мова належить до групи південнослов'янських мов. Основними особливостями його граматичного ладу є: відсутність відмінкових форм іменників і прикметників, наявність постпозитивного члена, збереження простих часів минулого часу - імперфекта і аориста, наявність особливого пересказивательного способу і пр. Для фонетичної системи літературної мови і більшої частини діалектів характерні: голосний звук ь (р'ка, з'б, б'да), змінне я (бял-білі), не?? Стає рухомим наголос. У болгарській мові є дві основних діалектних групи: східна і західна. У говорах східної групи на місці староболгарської гласного Комерсант є три голосних: я, еже (широке е): бял - білі, бял - бялі і бел-білі \ в говорах західної групи замінює тільки одна голосна - е: бел - білі. Ці дві діалектні групи розрізняються і деякими іншими фонетичними, морфологічними і лексичними особливостями. Східна діалектна група охоплює Мезійського говори північно-східній частині Болгарії, балканські говірки в Стара-Планіна і рупскіе говірки в області Странджа і Родопських гір. Західна група включає говірки, поширені в північно-західних, західних і південно-західних районах країни. В даний час діалектального відмінності зберігаються головним чином в говірці старшої за віком частини населення.

Нарис етнічної історії

Перші письмові свідчення про жителів земель, які населяють зараз болгари, ми знаходимо в поемах Гомера, у Гекатея (VI в. до н. е..) і у Геродота (V ст. до н. е.). Це - фракійці. Античні автори розповідають про них як про численному народі, поділеному на окремі племена. У V в. до н. е.. найбільш розвинені з них утворили союз племен з рисами рабовласницької держави під верховенством племені одрисов.

Основним заняттям фракійців було землеробство. У них було добре розвинене виноградарство. Займалися вони і скотарством, розводячи коней, велику рогату худобу, овець. У невеликих містечках процвітали ремесла (обробка металів, гончарство та ін.) Фракійці були відомі як вправні рудокопи.

Жителі Фракії вели жваву торгівлю з грецькими колоніями, розташованими на узбережжі Чорного та Егейського морів: Месембріей (Несебр), Одессос (Варна), Аполлон (Созопол) та ін Звідси поширювалося еллінське вплив, що залишило помітний слід у культурі фракійців. Деякі елементи фракійської культури були, в свою чергу, сприйняті греками (наприклад, міф про Орфея, культ Діоніса та ін.)

У IV-II ст. до н. е.. Фракія перебувала під владою Македонського царства. У цей час на місці фракійського селища Пулпудева було засновано місто Філіппополь (майбутній Пловдив).

Помітний слід в історії Балканського півострова залишило римське панування (I-IV ст. н. е..). До цього часу відноситься підставу багатьох міст (у їх числі Сердіка - майбутня Софія). Римляни у військових цілях проклали на Балканах мережу доріг. Деякі з них були важливими торговими шляхами, зберігає своє значення аж до нового часу. Така, наприклад, дорога від Візантія (Константинополь) на Адріанополь - Філіппополь - Сердіку-Наїс (Ніш) - Сінгідун (Белград) - вінд-Бону (Відень).

Міста і фортеці стали центрами романізації фракійського населення. Вона відчувалася сильніше в Мезії, де було більше римських легіонерів і колоністів, тоді як на півдні і на сході країни як і раніше відчувалося вплив грецької культури. "Основна маса фракійського народу зберігала свою мову та звичаї. Фрако-греко-римська антична культура в багатьох відношеннях з'явилася позитивним спадщиною, яку отримали від місцевого населення поселилися тут слов'яни. Її вплив відзначається досі в деяких сторонах матеріальної і духовної культури і в мові болгарського народу.

У перші століття нашої ери етнічний склад Фракії ускладнився. Тут минули й частково осіли, змішавшись з місцевим населенням, бастарни (II в.), Готи (IV в.), Гуни (V в.) І інші народи. Ці вторгнення захопили головним чином північну половину нинішньої Болгарії. Варвари сильно спустошили країну, винищили або відтіснили в гори багато місцевих жителів.

У V - VI ст. на Балкани рушили слов'яни, які до другої половини VI в. заселили весь півострів. Основну масу їх на болгарських землях склали племена склавинів, до того мешкали в межах теперішньої Валахії та Угорщини; з південноруських степів прийшла і частина антів. Фракійське населення, що збереглося після епохи варварських навал, частково було зрушено слов'янськими вторгненнями, значна ж його частина залишилася на місці і поступово злилася з прибульцями. Частина романізованих фракійців, переважно скотарі, пішли в гори південно-західних районів півострова (це предки влахов).

Серед слов'ян, що заселили східну частину Балканського півострова, візантійські джерела виділяють наступні племена або племінні групи: півночі в Добруджі: так звані сім племен (чи сім колін) в Прідунайокой низовини; тімочане по річці Тімок; моравці по Мораві; смоленним між місцями і верхньою течією Арди та ін Візантійці краще знали племена, що жили ближче до центру імперії, які були лише однією з складових частин болгарського народу. У географії Мойсея Хоренський-го (VII в.) На південь від Балкан згадується слов'янська область Загір'я (північно-східна Фракія), але імена населяли її племен залишилися невідомими.

Слов'янські племена, що осіли на Балканах, являли собою, по всій вірогідності, територіальні об'єднання з пережитками родових відносин. З родових інститутів найкраще зберігалася сімейна громада (Задруга). Політичний устрій племен і племінних союзів мало риси військової демократії.

Слов'яни були по перевазі землеробським народом, розвинені у них були також скотарство і деякі ремесла. Поселівшісь на Балканах, слов'яни сприйняли багато досягнень античної культури: удосконалили свою землеробську техніку, розширили коло культивованих рослин, познайомилися з античними ремеслами, архітектурою. Основи общинно-родових відносин у них були остаточно підірвані. Слов'яни вступили в епоху класового суспільства.

У восточнобалканскіх слов'ян - предків болгар - феодальні відносини стали складатися з VII в. У межах Нижньої Мезії (Північна Болгарія) почалося формування державної організації. Слов'янська держава вело запеклу боротьбу з Візантією, яка прагнула відновити свою могутність на Балканах.

У 670-і роки в Дунайську рівнину вторглася з південноруських степів кочова орда тюркомовних протоболгар \ під проводом хана Аспаруха. Боротьба проти спільного ворога - Візантії - зблизила слов'ян і протоболгар. У державі Болгарії, яке Візантія визнала в 680 р., панівне становище зайняла протоболгарская знати. Політичне панування тюркського шару серед слов'ян встановилося аж ніяк не внаслідок їх культурної переваги, а в силу їх більшої військової організованості, що мало неабияке значення у воєнний час. Розвинута землеробська культура слов'ян послужила більш стійкою і більш широкою базою для соціально-економічного і культурного прогресу, ніж кочове скотарство протоболгар. Останні скоро стали осідати на землю. Протягом VIII-IX ст. в Болгарії відбулося злиття двох етнічно різнорідних елементів. У цьому процесі слов'янську мову і культура здобули перемогу, болгари залишили тільки своє ім'я державі і народу, його населяє.

Столицею Болгарської держави була спочатку Плиска, а потім Преслав.

Одночасно йшов процес консолідації самих слов'янських племен. Він походив більш інтенсивно в рамках Болгарської держави. Ядро болгарської народності склали Мезійського слов'яни. З розширенням кордонів держави в нього включалися нові слов'янські племена, багато з яких, будучи близько спорідненими слов'янам Болгарії, вливалися до складу болгарського народу. Так, у VIII ст. було приєднано Загір'я, в IX в. землі між Стара-Планиною і Родопамі і велика частина Македонії. Болгарії підкорилися тімочане і моравці. Згуртуванню жителів Болгарії в єдину народність сприяло прийняття християнства в 865 р., поширення слов'янської писемності і складання в кінці IX в. літературної мови.

Християнство болгари прийняли з Візантії і спочатку користувалися грецької писемністю. Але в цей час вже існувало слов'янське письмо, створене видатними слов'янськими просвітителями Кирилом (Костянтином) і Мефодієм. Кирило і Мефодій були родом з Фессалоник (Солунь). Вони перевели богослужбові книги з грецької на знайомий їм мова солунських слов'ян, який був зрозумілий в ті часи і іншим слов'янським народам. Брати розгорнули просвітницьку діяльність в Моравському князівстві, відстоювати свою незалежність у боротьбі з франками і зацікавленій тому в підставі самостійної церкви. Болгарський князь Борис (852-888 рр..), Також спонукуваний прагненням створити незалежну від Візантії церква, привернув з Моравії в 880-і роки учнів Мефодія - Климента, Наума і ін, які продовжили на Балканах справу свого вчителя. Грунтується Преславського, потім Охридського літературні школи. Тут, як вважають, була створена кирилиця, яка потім поширилася по іншим слов'янським землям. Значення її для культури всіх слов'ян усвідомлювалася вже в той період. Болгарський письменник X в. Чорноризець Хоробрий порівнював роль слов'янського письма для слов'янського світу з роллю грецького і латині для інших європейських країн. Розквіт ранньосередньовічної болгарської культури припадає на царювання Симеона (893-927 рр..).

У той же період і дещо пізніше, після походів Святослава на Дунай, зміцнюються торговельні та культурні зв'язки болгар з Київською Руссю.

Царювання Симеона - час військової експансії Болгарії, коли кордони держави розширилися до берегів Егейського і Адріатичного морів, включивши і деякі неболгарскіе землі. Після смерті Симеона в його державі настає період феодальної роздробленості і внутрішніх смути. У 969 р. відклалися западноболгарскіе області. Два роки опісля північно-східна частина Болгарії була завойована Візантією. Західна Болгарія виступила як продовжувач державної традиції Болгарської держави. Вона вела запеклу багаторічну війну з Візантією, в ході якої були відвойовані і восточноболгарскіе райони. Але в 1018 р. Візантії вдалося підкорити Болгарію.

В період візантійського панування (1018-1186 рр..) в північно-східній частині Болгарії і в Софійському поле осіли і асимілювалися з місцевими жителями частина печенігів і половців. Питання про роль їх в етногенезі болгар не вивчений. Деякі дослідники пов'язують назву печенізького племені цоп з ім'ям «шопи». Відлунням перебування половців (куманів) є болгарське власне ім'я Куман, вперше засвідчене письмовими джерелами в XVI-XVII ст.

В результаті повстання проти Візантії (1185-1186 рр..) виникло Друге Болгарське царство, яке охопило Придунайську область, Загір'я та сучасну Добруджу. Столицею цього царства стало Тирново. Історія Другого Болгарського царства заповнена війнами й походами. Його межі то рас?? Ірялісь до берегів Адріатичного та Егейського морів, то знову звужувалися. Найбільшою політичною мощі Болгарія досягла за царювання Івана-Асен II (1218-1241 рр..).

У другій половині XIII в. знову посилилися відцентрові устремління болгарських феодалів, які часом переставали підкорятися центральній владі.

У XIII-XIV ст. наступив культурний розквіт Другого Болгарського царства. Болгарська література, живопис, архітектура суперничали з культурою передових країн того часу. Тирновська літературна школа мала сильний вплив на літературу сусідніх православних народів - росіян, сербів, влахов та ін

Тісні зв'язки Болгарії з Візантією упродовж кількох століть позначилися на деяких сторонах болгарської культури. Однак навіть в мистецтві і літературі, не кажучи про народної матеріальної культури, болгари творчо переробляли візантійське спадок, надаючи національний образ і сюжетам і стилю.

У середині XIV в. Болгарія розпалася на три самостійні царства: Добруджу, Відінська область і Центральну Болгарію.

Роздробленість полегшила туркам підкорення Болгарії (1393 р.). Завоювання супроводжувалося руйнуванням багатьох міст, знищенням і ізгнаяіем місцевих жителів. Тільки до кінця XV ст. міська життя пожвавилося, але тепер частина населення великих міст становили турки і греки. Міста служили опорними пунктами турецької колонізації, і там сильніше відчувався вплив турецької культури (наприклад, в одязі, в оздобленні житла, в архітектурі).

У Родопських горах, розташованих близько до центрів Османської імперії, турки в XVI-XVIII ст. провели насильницьку ісламізацію частини населення. Релігія в деякій мірі обособившийся болгар-мусульман від їх побратимів-християн, і вони донедавна зберігали давніші особливості слов'янської культури, ніж болгари-християни, і старовинний ро-допскій діалект. Крім того, в Родопах були поселені турки, а також скотарське турецьке плем'я юрюки, які кочували тут до середини XIX ст. в період літнього випасу худоби. Турецькі колоністи осіли на кращих рівнинних землях по Маріцці і на сході Болгарії. У XVIII-XIX ст. на півночі і північному сході країни влаштувалися групи татар і черкесів (вони майже всі виселилися під час війни 1877-1878 рр..). Залученням мусульманського елементу турки прагнули зміцнити своє панування в Болгарії.

Існування в межах Османської імперії, соціально-економічний розвиток якої відрізнялося надзвичайної застойностью, експлуатація і свавілля турецьких феодалів, національна та релігійна дискримінація - все це сковувало розвиток продуктивних сил і культури болгарського народу. Цим пояснюються тривале збереження замкнутості господарства, економічна та етнографічна відособленість окремих областей, живучість діалектів.

Процес первинного накопичення капіталу і визрівання буржуазних відносин почалися в Болгарії в другій половині XVIII в. У XIX в. цей процес посилився. В країні склався внутрішній ринок, розширилася зовнішня торгівля. Зародилася мануфактурна промисловість - головним чином текстильна. Найпоширенішим типом підприємств була розсіяна мануфактура, коли підприємець роздавав шерсть для обробки навколишніх селянам. Так село втягувалася в сферу промислового виробництва. Але селяни з працею відривалися від землі. Формування робітничого класу в Болгарії йшло дуже повільно.

У той же період відбулися великі зміни в аграрних відносинах. Система умовного феодального землеволодіння, так званий спахілик (від слова «спагія» 1 -тримач лена, турецький феодал), до XIX в. фактично віджила себе, поступившись місцем безумовної формі земельної власності - чіфлікчійству (Чифлік - приватне спадкове землеволодіння, маєток). Але тільки в 1830-ті роки спахілик був скасований офіційно. Лені селяни, що не потрапили до того часу під владу чіфлікчіев, були визнані самостійними власниками земель, які вони обробляли. Таких селян виявилося у Болгарії більшість. Чіфлікскіе землі оброблялися постійними або сезонними працівниками, частина яких була з числа самостійних селян.

Паростки капіталістичного устрою змінили соціально-економічні відносини. Виникла національна буржуазія, інтелігенція, з'явилася міська і сільська біднота.

Розвитку капіталістичних відносин в болгарському суспільстві заважало Османський феодальна держава, а також конкуренція грецької буржуазії, яка до першої половини XIX ст. займала важливі позиції в господарському житті країни. Її ідеологічною опорою були грецька православна церква і грецькі школи. Цим пояснюється складність руху болгарського Відродження (друга половина XVIII ст. - 1877 р.), яке було спрямоване й проти турків і проти греків. Боротьба проти грецької буржуазії вилилася переважно в форму вимог самостійності для болгарської церкви, права вільного розвитку для болгарської куль-тури та мови. Боротьба проти турецького панування, прийняла, характер народ но-визвольної революції, яка охопила широкі верстви болгарського народу.

Початком болгарського Відродження прийнято вважати появу в світ в 1762 р. «Історії славено-болгарської» ченця Паїсія Хілендарського, який вперше з?? Говорив про болгар як про самостійне народі і на прикладі його славної історії прагнув розбудити національну самосвідомість своїх співвітчизників. Вершиною руху Відродження стало повстання у квітні-травні 1876 р. (так зване Квітневе).

Повстання було підготовлене діяльністю революційних організацій в 1860-1870-і роки. Головну роль серед них грав Болгарський революційний комітет. Одним з керівників Комітету був видний політичний діяч, письменник і публіцист Любен Каравелов, який очолював в цій організації радикально-буржуазне крило. Але в Комітеті восторжествувало революційно-демократична течія, считавшее збройне повстання і наступні демократичні перетворення в країні єдиним результатом для забезпечення свободи болгарському народу. На чолі цієї течії стояв революціонер-демократ Васил Левський, а після його загибелі (1873 р.) - поет і вождь болгарської національно-визвольної революції Христо Ботев. На формування їхніх поглядів велике влия * ня надала російська революційно-демократична думка (Чернишевський, Герцен, Писарєв та ін.)

Повстання довелося почати раніше наміченого терміну через зрадницького доносу. Недостатня його організованість і слабка озброєність повстанців привели до розгрому повстання. Однак воно сколихнуло весь болгарський народ, викликало співчуття в широких громадських колах за кордоном і наблизило день звільнення від турецького ярма.

В кінці XVIII і в XIX ст. відбувалися значні переміщення болгарського населення. Слабо заселені простори восточноболгарскіх степів залучали жителів Фракії, Стара-Планіни та деяких інших областей. Населення Придунайської рівнини збільшилося за рахунок спустилися з гір болгар. Російсько-турецькі війни послужили однією з причин переселень. Болгари активно допомагали російським військам і піддавалися за це жорстоким переслідуванням турків. Десятки тисяч болгар, інколи цілими селами, переселялись у Росію (в Бессарабію, на Україну) та в Румунію, де виникли великі болгарські колонії.

У період Відродження створилися умови для формування болгарської нації. Цьому сприяли такі фактори, як складання внутрішнього ринку та розвиток національної буржуазії, розширення сфери діяльності ремісничих організацій, організуюча роль шкільно-церковних громад в містах, створення широкої мережі шкіл, пропагандистська діяльність 4 журналів і газет, формування новоболгарского літературної мови, нарешті національно-визвольна боротьба, яка згуртовуючи-ле. народ

В результаті перемоги Росії над Туреччиною у війні 1877-1878 рр.. Болгарія була звільнена від іноземного ярма, що тривав близько 500 років. Разом з російськими військами билися загони болгарських ополченців, про березня 1878 р. в Сан-Стефано був підписаний мирний договір, утвердівшіі освіту Болгарського князівства, до складу якого були включені Північна і Південна Болгарія і Македонія. Цей день щорічно відзначається в Болгарії як національне свято звільнення від турецького ярма, як свято російсько-болгарської дружби.

Проте за наполяганням західних держав Сан-Стефанський договір (яке стосувалося не тільки Болгарії) був переглянутий на Берлінському конгресі в червні 1878 р. Учасники конгресу при визначенні меж балканських держав керувалися суто політичними міркуваннями, не беручи до уваги етнографічні та історичні чинники. Найбільшим змінам піддалися кордону Болгарії: васальне по відношенню до Туреччини Болгарське князівство було обмежено з півдня Балканами і Рілой, Південна Болгарія була оголошена автономною провінцією Османської імперії і названа Східної Румелії, Македонія і Південна Фракія залишилися під владою турків 1 .

Звільнення від турецького ярма мало величезні наслідки для болгарського народу. Був знищений феодальний лад, створено національну державу. Болгарське князівство за формою було парламентарною монархією з вельми ліберальної по тим часам конституцією (Тирнівська конституція). Розвиток капіталістичних відносин в місті і на селі пішло більш швидкими темпами. Стали виникати нові промислові підприємства (переважно в легкій промисловості). Великі зміни відбулися в сільському господарстві. Турецьке чіфлікское землеволодіння було знищене. Болгарських поміщиків в країні майже не виявилося, так що пануючою формою земельної власності стала дрібна селянська власність.

У послеосвободітельний період процес руйнування старих традицій і уніфікації форм побуту і культури пішов значно швидше, особливо в рівнинних районах. Населення гірських областей, економічно більш відстале і менш порушене внутрішніми переселенським рухами, довше зберігало етнографічну самобутність. Такі західні райони Болгарії, Родопи, Странджа.

Розвиток капіталізму в Болгарії протікало, проте, в несприятливих умовах. Пізно звільнившись від іноземного гніту, Болгарія вийшла на міжнародну арену відсталою країною. Вона не витримувала конкуренції на європейському ринку. Відразу ж почався ввезення промислових товарів і капіталів в Болгарію, що повело до економічного закабалення країни.

З початку XX в. найбільші капіталовкладення мали тут Німеччина і Австро-Угорщина. Наслідком цього стала підлогу?? Тичні переорієнтація Болгарії. У країні взяла гору германофільскім, антиросійська угруповання буржуазії, політика якої привела до тісного співробітництва з Німеччиною і встановлення реакційного режиму.

Аж до другої світової війни Болгарія залишалася переважно аграрною країною з вкрай низьким рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва.

З розоряється маси селян і ремісників формувався болгарський робітничий клас. В кінці XIX в. в країні зародилося соціалістичний рух, в 1891 р. утворилася Болгарскаясоціал-демократична партія. Димитр Благоєв очолив в цій партії марксистське протягом, обособившееся в 1903 р. в Болгарську робочу соціал-демократичну партію (тісних соціалістів). Теснякам протистояли широкі соціалісти - опортуністичне крило болгарського робітничого руху. На формування ідеології теснячества великий вплив зробили ідеї більшовизму. Активними членами партії тесняков з самого її заснування були Георгій Димитров і Васил Коларов. У 1899 р. створюється селянська організація - Болгарський землеробський народний союз (БЗНС), який зіграв в історії болгарського громадського руху велику роль.

Невдачі у другій Балканській і повна поразка в першій світовій війні призвели до економічного виснаження Болгарії і втрати нею частини території (землі з виходом до Егейського моря * Південна Добруджа і райони, прикордонні з Сербією ).

Важке внутрішнє становище країни і перемога Жовтневої соціалістичної революції в Росії посилили революційна криза в Болгарії. Вплив тісних соціалістів сильно виросло, їх чисельність збільшилася.

Болгарська робоча соціал-демократична партія (тісних соціалістів) в 1919 р. була перейменована в Болгарську комуністичну партію (БКП). Вона стала одним з ініціаторів створення Комуністичного Інтернаціоналу.

У 1920 р. в Болгарії до влади прийшов Землеробський союз. Його лідер Олександр Стамболійського спробував шляхом часткових реформ задовольнити земельний голод селян і обмежити економічну міць великої буржуазії, але напівзаходи не привели до бажаної мети. У 1923 р. відбувся військово-фашистський переворот, уряд Стамболійського був повалений, а він сам та інші міністри вбиті. У країні почався терор. У вересні 1923 р. в Болгарії спалахнуло антифашистське повстання, організоване Болгарської комуністичної партією під керівництвом Г. Димитрова та В. Коларова. Недостатня зв'язок болгарського пролетаріату з селянством призвела до поразки повстання. Настав тривалий період панування крупної фашізіровать буржуазії. Комуністична партія пішла в підпілля. Болгарський уряд зайняв стосовно СРСР ворожу позицію, вступивши в тісний контакт з фашистською Німеччиною. Культурні зв'язки Болгарії з Радянським Союзом в цей період були надзвичайно слабкими.

Така політика призвела до виступу Болгарії і в другій світовій війні на боці Німеччини. Однак гаряче співчуття болгарського народу Радянському Союзу і широке антифашистський рух, що розгорнувся в країні, примусили болгарський уряд утриматися від прямої участі у війні, обмежившись економічною допомогою Німеччини і наданням території Болгарії для розміщення німецьких військ. У 1942 р. був організований Вітчизняний фронт - антифашистський блок прогресивних політичних сил країни на чолі з БКП. У Болгарії розгорнулася партизанська боротьба. Кульмінаційним моментом її було повстання 9 вересня 1944 р., коли болгарський народ за підтримки Радянської Армії скинув фашистську владу.

Вже відразу після повстання 9 вересня пролетаріат і революційне селянство, очолювані комуністичною партією і блокуватися з нею БЗНС, отримали панівне становище в народних радах і могли контролювати внутрішнє життя країни. Завдяки цьому соціалістичні перетворення в Болгарії проводилися швидко і радикально. Перші кооперативи в селі виникли в 1944 р. У 1946 р. була проведена аграрна реформа, за якою в руках приватних власників залишалося не більше 20 га землі (в посушливій Добруджі - не більше 30 га). Надлишки землі розподілялися між бідними селянами. В кінці 1947 р. були націоналізовані великі, середні і частина дрібних промислових підприємств. Почався період перебудови і бурхливого розвитку економіки і культури. За три п'ятирічку (1949-1963 рр..) Болгарія перетворилася на державу з великою індустрією і колективізованою сільським господарством. Соціалістичні відносини в країні повністю перемогли. Зібрався в 1962 р. VIII з'їзд БКП намітив перспективу поступового переходу Болгарії до комунізму з середини найближчого двадцятиріччя.

Бурхливий розвиток промисловості, розробка нових родовищ корисних копалин, будівництво нових міст, водосховищ, електростанцій викликали великі переміщення населення. У промислових районах тепер працюють і живуть люди, що приїхали з різних областей, а нерідко і люди різних національностей (наприклад болгари, турки, цигани в Родопських промисловому районі).

У новій Болгарії надзвичайно розширилася мережа комунікацій, засобів зв'язку. Зараз немає вже замкнутих, відірваних від міст районів. Міська життя, сучасна культура владно вторгаються в найвіддаленіші куточки країни. У зв'язку з цим буквально н?? очах стираються культурно-побутові особливості окремих областей, які ще залишалися від минулого.

Змінився соціальний і професійний склад населення.

В буржуазній Болгарії, за даними 1934 р., 87,3% самодіяльного населення було зайнято в сільському господарстві і лише 12,3% - у промисловості, транспорті, торгівлі та інших галузях міського господарства. У народно-демократичної Болгарії в 1963 р. сільським господарством займалося 65% населення, а в промислових галузях, торгівлі, транспорті та ін працювало 35%. У соціальному і професійному складі міського і сільського населення відбулися не тільки кількісні, а й якісні зміни. У місті зник клас великої і середньої буржуазії (промисловці, банкіри, торговці та ін) * Робочий клас, в руках якого знаходиться влада в державі, чисельно збільшився порівняно з 1934 р. в чотири рази. З'явилися групи кваліфікованих робітників нових спеціальностей - трактористи, комбайнери, бурильники і ін Завдяки перемозі кооперативного ладу зникло поділ селянства на куркулів, середняків і бідняків.

Сучасна болгарська нація складається з двох дружніх класів - робітників і селян, з якими тісно пов'язана народна інтелігенція.